Таки діждалися! Таки дочекалися!
Прийшло вже й на нашу вулицю свято.
Радісне!
Літнє!
Поетичне!
День рибалки сьогодні.
Прийшло вже й на нашу вулицю свято.
Радісне!
Літнє!
Поетичне!
День рибалки сьогодні.
І нехай навіть трапиться так, що сьогоднішні номери газет, сьогоднішні радіо і телепередачі будуть повністю приурочені героїчним трудівникам морів і океанів — нашим славним побрати-мам-Китобійцям, рибалкам-промисловикам, а про нас, рибалок-спортсменів, може, одним тільки петитним рядочком десь у передових статтях згадають, але нам і цього хопить. Богові —бо-гове, а кесареві —кесареве, як каже наш заслужений рибалка дід Євмен. Нам досить і того, що і в нас уже є своє свято.
І ми одсвяткуємо його на високому рівні.
Усі ми, всі, всі, хто здатний ще рухатися, хто здатний ще вудку в руках тримати, здруженими живописними колонами вирушимо сьогодні на лоно рідної природи, до озер і річок, до морів і океанів. Вирушимо під нашими традиційними бот новими гаслами:
— Вперед, на щук і окунів!
— Вперед, на густіру і піскарів!
— Вперед, на отакенну рибу, котра завжди чрмусь у нас зривається.
І хай не кожному усміхнеться сьогодні рибальське щастя, хай навіть грім гримить — проте нам буде сьогодні радісно, нам буде сьогодні весело. Не-буде кльову, як каже наш заслужений рибалка дід Євмен, — так буде багацько інших рибальських розваг.
Сьогодні, запевняю вас, буде по-святковому весело, навіть Василеві Івановичу Гавалезі, моєму давньому друзяці і вірному товаришеві по риболовлі. П’ятнадцять років ми з ним рибалимо, і п’ятнадцять років він терпить тяжкі тортури і катування за свою благородну рибальську пристрасть.
Кожен рибалка по собі прекрасно знає, хто в нього найперший ворог, так що нема потреби зайвий раз говорити, де прописаний і проживає мучитель Василя Івановича. Я хочу тільки сказати, що Марія Никодимівна, вірна дружинонька нашого страдника, катує його все-таки не кожного дня. З понеділка до п’ятниціИЩ- жінка як жінка. Навіть часом Васюркою ласкаво величає, а наступає субота, й Марія Никодимівна одразу переходить на холодно-офіціальне «Ви» і приводить у дію всі знаряддя своїх витончених тортур.
— Так що ж це Ви свинею невмиваною знову сьогодні на всеношну? Може, Ви зовсім як бродяга собача, домівку покинете?
І так, аж поки Василь Іванович з хати не дремене.
Перепадало не раз і мені од неї на горіхи. Василь Іванович запевняє мене, що Марія Никодимівна взагалі дуже мила і симпатична особа, але по суботах у неї бувають приступи мігрені, і тому вона буває такою неурівноваженою і часом не відає, що й говорить. Не знаю, так це чи не так, але дійсно говорить вона про нас-ри-балок дуже часто у такому приблизно плані, як колись на селі про конокрадів говорили. Якби серйозно брати до уваги всі ті небилиці, що вилітають з її вуст малинових, то, їй же богу, нашому братові давно б полагалося «кандалами греметь» або, в кращому випадку, на все життя стати улюбленим негативним типом для сучасних комедіографів і фейлетоністів.
Якось у суботу забіг я за Василем Івановичем і мимоволі став свідком чергового катування мого нещасного побратима. Не хотілося мені встрявати в дискусію — швидше б з хати вискочити, але напала вона на мене. І сякий я, і такий я, і чоловіка її на поганий шлях збиваю.
— І не набридло ото вам, — кажу, — симпатична наша Маріє Никодимівно, всякі нісенітниці на чесних рибалок молоти?
— А що, не правда? — одрубала Марія Ни-кодимівна. —Я вам ще не те сказала б, та не хочеться — нема з ким розмовляти!
— А що б це ви ще таке сказали?
— А те, що, якби мені дали власть, то я вас усіх, рибалок, у паршивій калюжі втопила та ще й зверху каменюкою придавила б, ще й епітафію написала б: «Тут сконали бабники і випи-вохи». Ви думаєте, я не знаю, чого вас так тягне на ту рибалку? Щоб горілку жлуктити та чужих жінок голубити.
— А де це ви таких рибалок бачили?
— А осьдечки перед собою бачу. Аж удвох укупі з якимось злорадством вигукнула Марія Никодимівна. Такі нотки бувають, очевидно, в голосі криміналіста, коли в його сейфі лежать уже незаперечні докази скоєного злочину, а злочинець продовжує викручуватися і однікуватися.
Це мене вже розсердило, але, щоб не роздмухувати вогню, я виголосив зовсім мирний монолог:
— Та нехай нам очі повилазять, якщо ми на риболовлі, окрім поплавців, ще щось бачимо, а крім чаю, щось п’ємо. А ви таке говорите, симпатична наша Маріє Никодимівно. Та нема у світі вірніших, цнотливіших і благородніших, як ми — рибалки. Джигунів, падлюк і пияків серед нас не шукайте. Це категорично виключається. Шукайте їх серед браконьєрів. У тому середовищі, якщо не кожний, то принаймні кожний другий або п’яндюга, або „бабник, або те й друге, разом узяте. То публіка така. Для неї нічого морального, нічого святого у світі немає.
Браконьєр —це ворог природи, це м’ясник, спекулянт, це огидний гібрид зажерливості, аморальності і свинства. Браконьєр ніколи вам не скаже душевно, ніжно: «Ох і кльов же був, ох і кльов! Аж серце раділо».
Він скаже тільки так: «Ну й узяв же риби, ну й узяв! Ледве додому допер».
Браконьєр не рибалить, він «бере». Бере варварським «драчем», бере темної ночі, густими «путанками», бере ортрогою, бере толом, бере чим попало, за печінки б його брало й не одпускало... А ми — рибалки-спортсмени, поети, діти природи, її вірні охоронці. Ми навіть шйю миємо, на риболовлю збираючись. І всякий індивідуум, симпатична наша Маріє Никодимівно, котрий ставить знак рівності між справжнім рибалкою і браконьєром або сопри-числяє браконьєрів до нашого благородного рибальського товариства, той привселюдно засвідчує свою розумову неповноцінність.
Але я тут передав куті меду. Я не чекав, що симпатична Марія Никодимівна так бурхливо зреагує на заключні слова мого діалога, і мало не поплатився за це дорогою ціною.
А-а, так я ще й неповноцінна!—скрикнула, мов ужалена, господиня дому й прожогом кинулась на кухню. Щось там брязнуло, щось там грюкнуло. Я не встиг ще й бриля на голову надіти, а вона вже вибігає із замашним макогоном у руках. Я блискавично прийняв єдино правильне рішення, яке приходить на ум кожному розсудливому рибалці в такій ситуації, і кулею вилетів з хати.
А за мною Василь Іванович!
А за Василем Івановичем — його вудочки!
А за вудочками — ного рюкзак!
А за рюкзаком — його бриль!
II
А тепер Марія Никодимівна прийняла вже нашу рибацьку віру. Я ставлю один проти десяти, що скоро ви побачите її з вудочками десь на березі тихоплинної річки чи замріяного лісового озера. Злам настав того дня, коли вийшли газети з Указом про День рибалки. От що значить сила друкованого слова.
Рано-вранці того дня із свіжою газетою в руках я біг, та де там біг, — я на крилах летів до Василя Івановича. Вскочив у хату та ще з поро* га крикнув йому:
- З празником тебе, Васюрко! З святом тебе, друзяко мій вірний.
Марія Никодимівна якось так іронічно-хо-лодно спитала, навіть не глянувши в мій бік:
— А з яким це ще празником? Сьогодні ж по календарю наче й не субота.
— 3 нашим, — кажу, — симпатична Маріє Никодимівно, - з Днем рибалки І Ось читайте Указ. Бачите, на першій сторінці надруковано.
Василь Іванович кинув чай пити, схопив ту газету, читає і аж підскакує од радості. Марія Никодимівна, у свою чергу, висмикнула газету з рук Василя Івановича і теж читає. Читає, а по їі лицю якісь грайливі хмарки пробігають. А потім:
— Може, ще й салют буде?
— А може, й буде. Двадцяттю залпами із стограмовок, — шуткуючи кажу їй.
— Чого доброго, а це у вас завжди буває. Тільки даремно ви до чужої слави примазуєтесь, і не про вашу честь цей Указ писано. Чогось мені так здається, голубчики мої, що пишеться тут про тих рибалок, котрі по морях та океанах свіжоморожену рибу виловлюють, то ж таки трудяги, то ж таки герої, а ви тут — приший кобилі хвіст! І не до вас ця чарка п’ється.
Отаке скажете, симпатична наша Маріє Никодимівно. Запевняю вас, що чарка ця і до нас п’ється, а якщо вже говорити про подвиги і героїзм, то будьте певні, що ми теж не з полохливого десятка і хоробрості нам не позичати. Я знаю рибалок, котрі примерзали штаньми до дніпровської криги на підльодовій риболовлі і їх доводилось плішнями підрубувати, рятуючи від вірної смерті. Я знаю рибалок, яких до не-притомії мошкара з комарнею заїдала, а вони бадьоро гукали: «Помремо, але свого улюбленого спорту не покинемо!» І бувало, що вмирали... коли наїдалися купленої на базарі несвіжої риби.
Марія Никодимівна зовсім природно усміхнулася від мого жарту, чого я зовсім не ждав, і запросила до столу чай пити. Самі розумієте, чай Ш це не макогін, і я охоче, без всякого вагання сів за стіл. Коротко кажучи, за тим ранковим чаюванням і стався злам, і, здається, остаточний, бо взяла нас Марія Никодимівна за чуби, посіпала лагідно і ще лагідніше промовила:
— Ну що ж: із святом вас, халамидники! Як то кажуть -Йтепер, Гапко, і ми люди.
І так любо, і так добре усміхнулася Марія Никодимівна, що мені здалося на якусь хвильку, ніби я бачу не посмішку, а перші прекрасні спалахи променів вранішнього сонця.
III
Такі сонцесяйні посмішки ви бачите сьогодні на устах малинових усіх наших милих, симпатичних подруг, котрі мали щастя раз у житті зробити правильний вибір — повиходити заміж за рибалок. Ну, а про нас, теж безмежно щасливих їхніх обранців, і говорити нічого.
Правда, вудкарі?
Правда, спінінгісти?
Правда, топтушники?
Правда, закидушники?
Бо свято ж у нас сьогодні — День рибалки!
Усі на лоно природи!
— Вперед, на щук і окунів!
— Вперед, на густіру і піскарів!
— Вперед, на отакенну рибу, котра завжди чомусь у нас зривається!
Ні луски, ні хвоста! ;-)
І ми одсвяткуємо його на високому рівні.
Усі ми, всі, всі, хто здатний ще рухатися, хто здатний ще вудку в руках тримати, здруженими живописними колонами вирушимо сьогодні на лоно рідної природи, до озер і річок, до морів і океанів. Вирушимо під нашими традиційними бот новими гаслами:
— Вперед, на щук і окунів!
— Вперед, на густіру і піскарів!
— Вперед, на отакенну рибу, котра завжди чрмусь у нас зривається.
І хай не кожному усміхнеться сьогодні рибальське щастя, хай навіть грім гримить — проте нам буде сьогодні радісно, нам буде сьогодні весело. Не-буде кльову, як каже наш заслужений рибалка дід Євмен, — так буде багацько інших рибальських розваг.
Сьогодні, запевняю вас, буде по-святковому весело, навіть Василеві Івановичу Гавалезі, моєму давньому друзяці і вірному товаришеві по риболовлі. П’ятнадцять років ми з ним рибалимо, і п’ятнадцять років він терпить тяжкі тортури і катування за свою благородну рибальську пристрасть.
Кожен рибалка по собі прекрасно знає, хто в нього найперший ворог, так що нема потреби зайвий раз говорити, де прописаний і проживає мучитель Василя Івановича. Я хочу тільки сказати, що Марія Никодимівна, вірна дружинонька нашого страдника, катує його все-таки не кожного дня. З понеділка до п’ятниціИЩ- жінка як жінка. Навіть часом Васюркою ласкаво величає, а наступає субота, й Марія Никодимівна одразу переходить на холодно-офіціальне «Ви» і приводить у дію всі знаряддя своїх витончених тортур.
— Так що ж це Ви свинею невмиваною знову сьогодні на всеношну? Може, Ви зовсім як бродяга собача, домівку покинете?
І так, аж поки Василь Іванович з хати не дремене.
Перепадало не раз і мені од неї на горіхи. Василь Іванович запевняє мене, що Марія Никодимівна взагалі дуже мила і симпатична особа, але по суботах у неї бувають приступи мігрені, і тому вона буває такою неурівноваженою і часом не відає, що й говорить. Не знаю, так це чи не так, але дійсно говорить вона про нас-ри-балок дуже часто у такому приблизно плані, як колись на селі про конокрадів говорили. Якби серйозно брати до уваги всі ті небилиці, що вилітають з її вуст малинових, то, їй же богу, нашому братові давно б полагалося «кандалами греметь» або, в кращому випадку, на все життя стати улюбленим негативним типом для сучасних комедіографів і фейлетоністів.
Якось у суботу забіг я за Василем Івановичем і мимоволі став свідком чергового катування мого нещасного побратима. Не хотілося мені встрявати в дискусію — швидше б з хати вискочити, але напала вона на мене. І сякий я, і такий я, і чоловіка її на поганий шлях збиваю.
— І не набридло ото вам, — кажу, — симпатична наша Маріє Никодимівно, всякі нісенітниці на чесних рибалок молоти?
— А що, не правда? — одрубала Марія Ни-кодимівна. —Я вам ще не те сказала б, та не хочеться — нема з ким розмовляти!
— А що б це ви ще таке сказали?
— А те, що, якби мені дали власть, то я вас усіх, рибалок, у паршивій калюжі втопила та ще й зверху каменюкою придавила б, ще й епітафію написала б: «Тут сконали бабники і випи-вохи». Ви думаєте, я не знаю, чого вас так тягне на ту рибалку? Щоб горілку жлуктити та чужих жінок голубити.
— А де це ви таких рибалок бачили?
— А осьдечки перед собою бачу. Аж удвох укупі з якимось злорадством вигукнула Марія Никодимівна. Такі нотки бувають, очевидно, в голосі криміналіста, коли в його сейфі лежать уже незаперечні докази скоєного злочину, а злочинець продовжує викручуватися і однікуватися.
Це мене вже розсердило, але, щоб не роздмухувати вогню, я виголосив зовсім мирний монолог:
— Та нехай нам очі повилазять, якщо ми на риболовлі, окрім поплавців, ще щось бачимо, а крім чаю, щось п’ємо. А ви таке говорите, симпатична наша Маріє Никодимівно. Та нема у світі вірніших, цнотливіших і благородніших, як ми — рибалки. Джигунів, падлюк і пияків серед нас не шукайте. Це категорично виключається. Шукайте їх серед браконьєрів. У тому середовищі, якщо не кожний, то принаймні кожний другий або п’яндюга, або „бабник, або те й друге, разом узяте. То публіка така. Для неї нічого морального, нічого святого у світі немає.
Браконьєр —це ворог природи, це м’ясник, спекулянт, це огидний гібрид зажерливості, аморальності і свинства. Браконьєр ніколи вам не скаже душевно, ніжно: «Ох і кльов же був, ох і кльов! Аж серце раділо».
Він скаже тільки так: «Ну й узяв же риби, ну й узяв! Ледве додому допер».
Браконьєр не рибалить, він «бере». Бере варварським «драчем», бере темної ночі, густими «путанками», бере ортрогою, бере толом, бере чим попало, за печінки б його брало й не одпускало... А ми — рибалки-спортсмени, поети, діти природи, її вірні охоронці. Ми навіть шйю миємо, на риболовлю збираючись. І всякий індивідуум, симпатична наша Маріє Никодимівно, котрий ставить знак рівності між справжнім рибалкою і браконьєром або сопри-числяє браконьєрів до нашого благородного рибальського товариства, той привселюдно засвідчує свою розумову неповноцінність.
Але я тут передав куті меду. Я не чекав, що симпатична Марія Никодимівна так бурхливо зреагує на заключні слова мого діалога, і мало не поплатився за це дорогою ціною.
А-а, так я ще й неповноцінна!—скрикнула, мов ужалена, господиня дому й прожогом кинулась на кухню. Щось там брязнуло, щось там грюкнуло. Я не встиг ще й бриля на голову надіти, а вона вже вибігає із замашним макогоном у руках. Я блискавично прийняв єдино правильне рішення, яке приходить на ум кожному розсудливому рибалці в такій ситуації, і кулею вилетів з хати.
А за мною Василь Іванович!
А за Василем Івановичем — його вудочки!
А за вудочками — ного рюкзак!
А за рюкзаком — його бриль!
II
А тепер Марія Никодимівна прийняла вже нашу рибацьку віру. Я ставлю один проти десяти, що скоро ви побачите її з вудочками десь на березі тихоплинної річки чи замріяного лісового озера. Злам настав того дня, коли вийшли газети з Указом про День рибалки. От що значить сила друкованого слова.
Рано-вранці того дня із свіжою газетою в руках я біг, та де там біг, — я на крилах летів до Василя Івановича. Вскочив у хату та ще з поро* га крикнув йому:
- З празником тебе, Васюрко! З святом тебе, друзяко мій вірний.
Марія Никодимівна якось так іронічно-хо-лодно спитала, навіть не глянувши в мій бік:
— А з яким це ще празником? Сьогодні ж по календарю наче й не субота.
— 3 нашим, — кажу, — симпатична Маріє Никодимівно, - з Днем рибалки І Ось читайте Указ. Бачите, на першій сторінці надруковано.
Василь Іванович кинув чай пити, схопив ту газету, читає і аж підскакує од радості. Марія Никодимівна, у свою чергу, висмикнула газету з рук Василя Івановича і теж читає. Читає, а по їі лицю якісь грайливі хмарки пробігають. А потім:
— Може, ще й салют буде?
— А може, й буде. Двадцяттю залпами із стограмовок, — шуткуючи кажу їй.
— Чого доброго, а це у вас завжди буває. Тільки даремно ви до чужої слави примазуєтесь, і не про вашу честь цей Указ писано. Чогось мені так здається, голубчики мої, що пишеться тут про тих рибалок, котрі по морях та океанах свіжоморожену рибу виловлюють, то ж таки трудяги, то ж таки герої, а ви тут — приший кобилі хвіст! І не до вас ця чарка п’ється.
Отаке скажете, симпатична наша Маріє Никодимівно. Запевняю вас, що чарка ця і до нас п’ється, а якщо вже говорити про подвиги і героїзм, то будьте певні, що ми теж не з полохливого десятка і хоробрості нам не позичати. Я знаю рибалок, котрі примерзали штаньми до дніпровської криги на підльодовій риболовлі і їх доводилось плішнями підрубувати, рятуючи від вірної смерті. Я знаю рибалок, яких до не-притомії мошкара з комарнею заїдала, а вони бадьоро гукали: «Помремо, але свого улюбленого спорту не покинемо!» І бувало, що вмирали... коли наїдалися купленої на базарі несвіжої риби.
Марія Никодимівна зовсім природно усміхнулася від мого жарту, чого я зовсім не ждав, і запросила до столу чай пити. Самі розумієте, чай Ш це не макогін, і я охоче, без всякого вагання сів за стіл. Коротко кажучи, за тим ранковим чаюванням і стався злам, і, здається, остаточний, бо взяла нас Марія Никодимівна за чуби, посіпала лагідно і ще лагідніше промовила:
— Ну що ж: із святом вас, халамидники! Як то кажуть -Йтепер, Гапко, і ми люди.
І так любо, і так добре усміхнулася Марія Никодимівна, що мені здалося на якусь хвильку, ніби я бачу не посмішку, а перші прекрасні спалахи променів вранішнього сонця.
III
Такі сонцесяйні посмішки ви бачите сьогодні на устах малинових усіх наших милих, симпатичних подруг, котрі мали щастя раз у житті зробити правильний вибір — повиходити заміж за рибалок. Ну, а про нас, теж безмежно щасливих їхніх обранців, і говорити нічого.
Правда, вудкарі?
Правда, спінінгісти?
Правда, топтушники?
Правда, закидушники?
Бо свято ж у нас сьогодні — День рибалки!
Усі на лоно природи!
— Вперед, на щук і окунів!
— Вперед, на густіру і піскарів!
— Вперед, на отакенну рибу, котра завжди чомусь у нас зривається!
Ні луски, ні хвоста! ;-)
