Осторонь на камені, що стирчав з води, стояв пристаркуватий рибалка з худим, змарнілим обличчям. Біля нього примостився єдиний спостерігач, цінитель рибальського мистецтва. Було йому років близько сорока, сидів він на траві й мовчки стежив за рибалкою, очима супроводячи кожний змах вудлища. Він час від часу прочищав горло — здавалось, от-от щось порадить старому. Зачувши кахикання, дядько оглядався, немов відчував, що незнайомий щось хоче йому сказати.
Це повторилося кілька разів. Згодом таке покрякування почало дратувати рибалку — він уже виразно відчував, що в уболівальника висить на губах слово і ніяк не може зірватися.
Але той заговорив лише тоді, коли незадоволенні! ловлею рибалка почав змотувати вудлище.
— Слухайте, — сказав коротко, наче його на першому слові хтось ухопив за горло. Хотів було повторити перше слово, додавши до нього «чоловіче», але чомусь стримався, ніби йому шкода стало того слова.
Рибалка оглянувся, чекаючи, що той скаже.
— Не ловиться рибка на ваше вудлище...
— Сам знаю... — відповів старий, помітивши в очах незнайомого проблиск чи то радості, чи то зневаги до нього; а може, й до його рибальської майстерності. Після того він висипав свої черв’ячки у воду, а бляшанку з-під консервів кинув у торбинку.
— Ви, старий!..Рибалка глянув сердито на незнайомого, готовий попередити його, що він не якийсь там собі «гей», а товариш, «громадянин». Але не встиг рибалка сказати й слова, як незнайомий запропонував йому:
Продайте ваше вудлище!..
Рибалка здивовано глянув на нього.
— Ну, продайте! Куплю...
— Що ви!. Вам дуже хочеться жартувати? - заперечив рибалка.
— Скажіть, що просите за вудлище, то самі переконаєтесь — жартую чи ні...
Дядько з підозрою дивився на незнайомого. «Або хоче посміятися з мене, і— думав, — або хоче показати, чого варте вудлище в руках справжнього рибалки».
— Я вам продам своє, — озвався хтось із сусідів. — Віддам за добрі гроші.
— Мені потрібне саме оце, пояснив той.
- Продай, жебраче, палицю, а тебе хай пси в їдять посеред дороги, —бурмотів старий, Оглядаючи своє вудлище з усіх боків, ніби намагався збагнути, в чому його цінність і чим воно зацікавило незнайомого. Він так дивився на вудлище, як той чоловік на свою дружину, коли йому сказали на двадцятому році подружнього життя: «У тебе жінка гарна».
Коли б він те вудлйще десь знайшов чи купив на руках, то зараз міг би подумати, що воно залите всередині золотом чи хтось заховав у ньому діаманти. Але ж він сам купив його в крамниці. ~
Рибалки і глядачі звернули увагу на їхню розмову. Старому дуже сподобалося, що він став центром уваги. Він одразу повеселішав і гукнув, щоб усі чули:
— Я за нього дав п’ятнадцять, а віддам за двадцять п’ять, коли вже так сподобалось... — І засміявся вголос. -9 А то я носив його два роки на плечі, а рибка не дуже-то ловилася. То, може, ви будете тою рибкою на моєму гачку?
Рибалки покидали свої вудлища і пішли дивитися на торг.
— Вудлище моє! — сказав незнайомий і вийняв гаманець.
Старий кинув вудлище незнайомому до ніг, а той так само кинув йому учетверо екладену банківку.
Рибалка під загальний регіт підняв гроші і сказав:
— Заробив десятку, то й не шкода нахилитися за нею.
— Купив! -Здивувалися люди, Купив, не жартував! — повторювали.
— Тепер воно моє? — спитав незнайомий у дядька. — Вудлище моє? — повторив.
— Якщо не передумали, — відповів той. — Торг відбувся, ваше вудлище, мої гроші...
Люди, які вже хотіли розходитись, насторожились. Незнайомий вийняв із кишені ножик і, починаючи з тонкого кінця, взявся різати вудлище на шматки!
— Що ви робите? — закричав старий власник. — Чому ви ріжете вудлище!
— Я питаю, моє воно чи ваше? — відповів незнайомий.
— Порізали — то вже ваше! Своє порізали!
— поспішив дядько.
— Як, по-вашому, я людина? Ну скажіть!..
Дядько оглянувся навколо, не знаючи, що
відповісти, тільки очима кліпав і чоло морщив. Він вже почав жалкувати, що зв’язався з цим диваком.
— Хто цінніший, по-вашому, людина чи це бездарне вудлище, на яке ви за два роки не спіймали путньої рибки?...
Всі мовчали. Деякі дивилися на покупця вудлища, як на божевільного. Загальний веселий настрій зник, наче його зовсім і не було. Люди почали розходитися.
— Може, ви мене боїтесь? Ось хто страшний між вами!
— І незнайомий вказав на дядька, що продав вудлище.
— Мій син упав у воду біля цього каменя... Ні-ні, ви не забули, не оглядайтесь! Я вас добре пам’ятаю. Таких небагато, як ви!.. Ви, як сьогодні, стояли на тому камені й спокійно дивилися на свій поплавець.
—
Хлопчина тоне у вас під боком, його відносить вода, він простягає до вас руки, щоб схопитися за вудлище, — вам тільки треба подати його хлопчикові.
Він вірить, що ви поможете йому. Але ви не з тих людей, що руку подають в біді!
Я кричу: «Простягніть вудлище дитині!» А ви танцюєте на камені, крутитесь. Може, й дали б кінець вудлища, та боїтесь, щоб бува не поламалося. Хай людина, яка прожила всього-на-всього вісім років, гине, аби тільки ваше вудлище залишилось ціле, аби вам рибка ловилася... Так ви думали?!
— І незнайомий переломив на коліні решту вудлища, позбирав шматки, що валялися по землі, кинув їх у річку.
— А я був би вам купив нове... Нове вудлище, і подякував би за дитину... Тепер, коли хлопець бачить когось з вудлищем, питає мене: «А цей дядько теж пошкодував би дати мені кінчик бамбука, татку!»
Так, ви обікрали дитину. А я хочу, щоб вона вірила людям!..
Старий хотів було щось сказати, виправдатись, але ніхто не став його слухати. Всі пішли від нього, як від зачумленого. Він залишився сам під дамбою, без вудлища, з затиснутими в жмені грошима...
