Дивлюся на померклу гладінь озера і, ніби у великому люстрі, яке потьмяніло від часу, та ще спроможне віддзеркалювати, бачу глибоке пусте небо і сонливі береги. По них жовтень щедро розлив яскраві барви і милується тепер з ранку до вечора своїм відображенням, тішиться своєю красою. Дивна тиша повисла над водою, над розораним полем і далеким лісом. У повітрі, прозорому і вже холодному, випрядені золотаві невагомі нитки. Осінь. І на всьому світла задума!

Дві тоненькі плакучі верби, дві сестрички схилились до води. їхні довгі пожовклі коси тремтять. Певне, тому, що налетить небавом злий вітер-розлучник, обірве листочки, які цілу весну і літо наряджали сестер, і нічим буде прикрити соромливу наготу.

І раптом зовсім виразно, зовсім близько почув я за спиною швидкий тупіт маленьких ніг і дзвінкий голосок:
— Добрий день, дядечку!

 Повернувся — нікого. Тільки на краю білі-ються хатки в лінивій безтурботній дрімоті. Примарилось?

Але ось вони стоять, опустивши коси у воду, дві сестрички. Як виросли, погарніли і навіть тепер, тужливо-задумливі, пестять погляд своїм тихим, невимовним смутком. Чи пам’ятають вони тупіт легких кроків, голосок, що видзвонював радістю.

Він був зовсім маленький, той чоловічок, і коли біг сюди полем, здавалось, що назустріч просто із казки котиться веселий, безжурний Котигорошко.

Того літа я майже два тижні провів з вудочками тут на озері, і завжди Котигорошко був зі мною. Пам’ятаю, як він підкотився вперше. Не спитав — випалив, як щось само собою зрозуміле і вирішене: — Дядечку, я з вами буду ловити, добре.
Признатись, це не порадувало мене. Котигорошко не викликав довір’я. Ледь видний від землі, верткий, білоголовий, на обличчі поблискує ластовиння. Крім великих, зачудовано-до-питливих очей, — анітрохи серйозності. І снасть не снасть, зрізана з куща кривлячка з товстою волосінню і важким пробковим поплавцем. Такий плюхнеться на воду — бризки далеко летять.

— Ти чий?
— Бабусин.
— Бабусин півник?
Він зрозумів жарт, і сміх його розтопив холодок мого недовір’я.
-Про бабусиного півника в книжці написано. Його лисиця вкрала. А я бабусин онучок.

Схилив голову на плече і запитливо глянув на мене.
— Гаразд, бабусин онучку. Сідай поруч, все одно не клює.

Невміло, якось по-своєму він насадив черв’яка і розмахнувся. Поплавець бомбочкою врізався у воду. Котигорошко повернув до мене щасливе обличчя — і я тільки докірливо похитав головою.

Коли хвилювання на воді, викликане безцеремонним вторгненням, вляглось, на пробку сіла велика смарагдово-золОтава бабка.
— Лети, лети!.— Котигорошко замахав рукою, але бабка зручно прилаштувалась і не збиралася покидати поплавець.
—Хай сидить, — заспокоїв я. — Нічого з твоїм поплавцем не станеться.
— А якщо риба зараз смикне і бабка втоне?
— Не втоне, навіть лапок не замочить.
— Отакої! — Він недовірливо покосився на мене, чомусь поквапно спитав:! - А де її хатка, знаєте?

 Мабуть, десь біля води. Він покрутив головою і таємниче прошепотів:
— Он під тим великим листом. І там бабчата маленькі.

Бабка тим часом полетіла. Ми й не помітили коли. Поплавці на воді знемагали від спеки, а білі лілії, вписані в темну голубінь озера, видихали терпкувато-солодкий теплий запах, від якого злегка паморочилась голова.

Хлопчина почав покльовувати носом.
— Спить риба. — Я витягнув із води вудочки. — І нам додому час. Біжи швидше, бабусин онучку.

Він стрепенувся, і погляд його болюче вколов мене. В ньому були образа і розгубленість, кок трих я тоді не міг зрозуміти.

— Додому біжи, кажу. Чого ж сидіти, якщо риба не бере? А завтра знову приходь, я тут буду.

Якусь мить він ще вагався. Та ось лице його засяяло. І вже покотився Котигорошко полем до біліючих хатин, весело вигукуючи і розмахуючи вудлищем. А я пішов по дорозі, думаючи не так про хлопчика, як про те, чим могли образити його мої слова..

Вранці він привітався зі мною, як із давнім знайомим — голосно і радісно. Потім розмотав вудицю, і знову від удару поплавця пішли кола, а табунці дрібноти злякано метнулися врозтіч.

— Де ж ти роздобув таку хлопавку? — Не в змозі приховати досаду, я витягнув із рюкзака свою запасну снасть. — Давай-но цю прив’яжемо, бо з твоєю лишимось без риби.

Та Котигорошко рішуче запротестував.
— Ні-і, це в мене на щуку-марену. Вона ве-лика-велика, як смикне...

Я здивувався: що за щука-марена?

 Ну, це ти, братцю, загнув. Нема такої риби.
— Є, — Котигорошко анітрохи не засумнівався. — Я сам бачив. Тато мені малював.

Тата в очах хлопчини я принижувати не посмів, тому неохоче згодився:
— Гаразд, лови. Може, й зловиш.

 Тої миті великий пробковий поплавець підскочив на воді і стрімко пішов під воду. Котигорошко здригнувся, різко смикнув вудицю з води. На траві заметався червоноперий окунчик.

— Такий маленький. Відпущу його.
— Хай лишається на гачку, порадив я.

Він обережно зняв рибку з гачка і пустив у воду.


«Маленький безвинний брехунець, — подумав я, також чомусь настроюючись на сумний лад. — Звичайно ж, ти сам усе це видумав, а потім надокучував батькові, аж поки він не намалював твою чудо-рибу».

Але сказав я не те, що думав.
— А все-таки щука-марена є. Живе десь. Малював же її твій батько, значить, є.

 Котигорошко низько опустив голову, і мені, здалося, що не він прошепотів, а вітер приніс із лісу тихі слова:
— І не малював... Це теж я видумав..,.
— Ні, пам’ятаю, пам’ятаю, не малював він! — з якоюсь відчайдушністю і впертістю запере чував Котигорошко, і мені стало ясно, що зараз він не витримає, розплачеться.

 Молодчина — дозволив собі всього дві сльозинки ї розтер їх кулачками, р Сідай, ловити будемо. Я сам закинув йому вудицю. Тримай міцно. Не тепер-пізніше, а щуку-марену зловиш.

Він схопився за кривлячку з такою надією, ніби тепер не було для нього на світі нічого дорожчого. І хоч ми, рибалки, заздримо успіхові товариша, мені так хотілось, аби на гачку Котигорошка затріпалася справжня рибина, що начепив би йому сам, якби вона була в моїй саджалці.

Так ми сиділи мовчки, не зводячи очей із поплавців. Що роїлось у білявочубій голові Котигорошка — я навіть не пробував угадати. А сам думав про те, що означає весь цей по-дитя-чому невмілий обман і чому Котигорошко з’являється на озері без батьків.

 — Ти сам живеш у бабусі? — з усього ходу таких думок природно вилилось питання. Він кивнув.

 А привіз тебе хто?

Ще вчора я зрозумів, що Котигорошко гостює в селі, — по одежі і поведінці. Але не надав цьому значення. Хіба мало городян приїздить сюди? Просто мені подумалось, що батьки або настільки впевнені у своєму малюкові, що не бояться за нього, або .настільки безтурботні, що не цікавляться ним.

А в моїй уяві вже вимальовувалась молода жінка із засмученим утомленим лицем, якій не зовсім пощастило в житті. Ніби журно посміхаючись, дивиться вона на сина, і щось більше від ніжності в її погляді, і щось більше від соромливості не дає їй відповісти на погляд синових здивовано-запитливих очей. А він уже в полоні туманної здогадки, лише в цю хвилину весь зайнятий прощанням із найдорожчою людиною, котра невідомо навіщо їде, не хоче зоставатися з ним у бабусі. Бабуся теж дуже добра й ласкава, але зовсім старенька. З нею не піти в ліс, на озеро, не піймати щуки-марени, яку хлопчак придумував не одну ніч. Перевертався у постелі без сну і нудився по людині, котра могла б намалювати йому скільки завгодно щук-марен, а не намалювала жодної.

Ось, виявляється, чому з такою образою і розгубленістю дивився на мене Котигорошко вчора, коли я наказав іти додому, — подумав, що проганяю, не хочу його товариства...
— Ну як, клює?

Він підвів на мене очі, в очах віддзеркалювалось чисте безхмарне небо.
— Ні.
— Пожди. То лише маленька, дурненька рибка відразу на гачок лізе. А щуку-марену взяти нелегко. Вона просто в руки не дається.
— А ви вже спіймали?
— І я не зловив. Але вірю, що зловлю.

 Котигорошко блиснув у відповідь лукавою довірливою усмішкою.

 — Знаєш, — мені раптом прийшла в голову чисто хлопяча думка, і я висловив її ніяковіючи. — Давай-но посадимо тут двоє деревцят. Бо голий берег, навіть від сонця сховатися ніде.

У Котигорошка навіть веснянки спалахнули ясніше.

— А вони виростуть великі-великі!
— Так. І коли виростуть, приїдеш сюди згадати, як ми з тобою щуку-марену ловили.

Він радісно без слів закивав.
Неіподалік у полі росла самотня плакуча верба. Пішли ми до неї і зрізали дві гнучкі молоді гілочки.
— Увіткнемо в берег біля води, і вони ростимуть.
— Як дві сестрички?
— Як дві сестрички.

Увечері, зробивши чимале коліно, я проводив Котигорошка до села. Біля крайньої хати побачив бабусю, яка з-під долоні підсліпувато шукала когось у полі.
— Біжи, он бабуся тебе виглядає.

Котигорошко покотився їй назустріч.
Ще кілька днів провели ми з ним на озері, все турбуючись, чи приймуться наші гілочки, чи не зав’януть відірвані від рідного кореня. Але вони зеленіли і лагідно перешіптувались із вітерцем.

А потім настав день, коли я мав виїжджати. Котигорошко ще залишався у бабусі. Мама написала йому, що дуже нудиться, купила вже шкільну форму, але приїде тільки перед самою школою.

Востаннє ми сиділи на березі й дивились на вечірній багрянець неба.
— Не попалася щука-марена ні тобі, ні мені. Гуляє десь біля самого дна, а в руки не дається.
— Це тому, що вона видумана.
— Не видумана, братцю. Кожен рибалка у свою щуку-марену вірить. Вір і ти.
— Будеш сюди приходити — гляди, аби кози листячко не об’їли, аби хтось злий не вирвав. Тепер вони надіються на тебе.

Він слухав мене задумливо...

Минуло всього кілька літ, і я знову навідав ті місця. Йшов і чим ближче підходив до озера, тим сильніше підганяло мене туманне і неспокійне бажання. Берег здалеку здавався пустинним, ображаюче одноманітним. Ніщо не вабило до себе. Та ось я відшукав очима те, що хотів побачити, — двоє тоненьких розлогих деревцят, і хвиля радості підхопила мене, понесла вперед.

— Здорові були, сестрички! Не зав’яли, погарніли, виросли.

Вони тужливо прошелестіли у відповідь, і з їхніх кіс сльозинками впали у воду кілька жовтих листочків.
Дивлюсь на них і все згадую.

Де він тепер, у яку далеку казку покотився, мій Котигорошко?
 Чи сниться йому іноді чудо-юдо, щука-марена?