— Слухай, у вашому колгоспі є став?
— Ну, є, — відповідаю.
— А в ньому водяться раки?
— Водяться.
— І ловити їх можна?
— Можна...
Він трохи помовчав, ніби зважуючи щось, а потім додав:
- Тут до мене приїхали двоє з області. Складники. Розумієш, як важливо мати з ними добрі стосунки. Так от, їм ‘ заманулось раків. А ці ж нечистивці тільки у вашому ставку і водяться...
Десь під обід біля воріт загуркотів і став новенький, салатового кольору «газик». З нього вискочив Федір, а за ним висунувся громіздкий з густою шевелюрою чолов’яга у дешевому світ-ло-сірому костюмі. Товста шия не давала йому можливості тримати голову прямо, і він ходив, виставивши її вперед, ніби збирався з кимось буцатись.
Я вийшов на вулицю. Привітався з Федором.
А він, як водиться, познайомив мене з гостями. Виявилось, що опасистий чоловік, на потилиці якого можна ободи гнути, — бухгалтер, а його напарник, трохи тонший, але теж кругленький — завідуючий спецбазою. Бухгалтера звали Петро Євдокимович, завідуючого — Тодос Севастянович.
Мотузок бігав навколо гостей, мов офіціант навколо іноземних, туристів, допитуючись про їх найзаповітніші бажання.
— Може, води? Квасу? — питав то одного, то другого.
— Водиці з сільської криниці, — пробасив опасистий.
Я витяг цебер води. Євдокимович пив з насолодою, відфиркуючись, мов кінь у спеку.
— Дивіться, аби запал не напав — попередив головний інженер.
— Нічого не буде. Я свою натуру знаю, — відірвавшись від цебра, доброзичливо посміхнувся бухгалтер. Витер рукавом вуста і, гладячи долонями своє розкішне черево, додав: — Давно не пив такої. Тепер можна і до ставка.
Машина фиркнула і помчала за село, де в оточенні зеленочубих верб голубіло водяне плесо.
Мотузок скинув штани, стрибнув у воду — і давай між корінням верб ловити раків. Він так спритно витягував їх звідти, мовби огірки з бочки. За якихось сім-десять хвилин відро було повне. Євдокимович з Тодосом тим часом назбирали торішнього ріща, всіляких ломак і розвели багаття.
Коли раки були зварені, відціджені, ми переглянулись. Мовляв, де ж те, з чого в доброму товаристві починають обід? Мотузок підвівся і каже:
— Приїхали на рибалку, а промочити горло нічим. Раки ж — суб’єкти норовисті, на суху не йдуть. Доведеться їхати в район за пивом...
— Чого там їхати, — махнув рукою Євдокимович. — У нас є спиртус. Ану, Грицю, неси сюди каністру, — гукнув він шоферові. — І накладну у папці візьми.
— А накладна для чого? — здивовано запитав Мотузок.
— Розпишешся, що спирт одержав на лабораторні роботи.
Коли Федір обійшов з каністрою усіх, виголосив тост:
— Ну, хлопці, щоб нам їлось і пилось, щоб хотілось і моглось!
— Головне, щоб моглось, — посміхнувся
Тодос Севастянович, який увесь час відмовчувався.
Всі випили. Кожен скривився так, ніби йому вухо відкручували. Накинулись на раків.
— А як їх їсти? — запитав, витираючи сльозу, Петро Євдокимович. — Яз ними ніколи не здибувався. Не знаю, з якого боку підходити.
— їжте все, тільки вуса відкидайте, бо в животі лоскотатимуть, — удавано серйозно відповів Мотузок.
Після першої чарки хлопці ще щось перебирали, чогось дошукувались у клешнях, під спинним панциром. А коли проголосили тост «Хай живе царство, що видумало таке лікар-ство!» і хильнули по другому келишку, то вже не до вибору було. Як пішли у наступ на відро, то бідні раки летіли в пельки, мов снопи в барабан МК-1100. Один за одним, один за одним, то з лівої, то з правої руки. А вуса, наче корінці від грушок-гнилушок, раз-раз — і набік.
За півгодини відро опорожніло. Бухгалтер сидів розм’яклий, задоволений, його трохи штормило. Хотів було лізти в воду, але Федір не пустив.
— Сидіть і переварюйте раків.
Той ніби й заспокоївся, але через кілька хвилин скривився і почав жалібно поглядати то на мене, то на Тодоса. Не витерпів нарешті:
— Рятуйте, людоньки добрі, вмираю. Хай пропадуть пропадом ті раки!
Жарти жартами, а тут чоловік може дуба врізати. Зібрались ми на консиліум:
— Треба гладущик кисляка, — каже Мотузок. — 3 одним таке було — кислим молоком
врятували. А в кисляк годилося б грам двісті касторки влити.
— Квасне молоко є в баби Савети, — кажу,
— аз касторкою справи гірші. Фельдшер наш поїхав до Чернівців і повернеться тільки увечері. Може, олія допоможе?..
— Дідько його знає. Треба попробувати. На всяк випадок прихопи пляшку соняшникової, — порадив Федір.
Я скочив у машину і — до баби Савети. Коли повернувся, Євдокимович все ще бився на піску, як карась на гарячій сковороді. Навколо нього метушились збентежені хлопці.
Не встигла машина зупинитись, як до неї підбіг Мотузок, вихопив із моїх рук всю провізію.
Посадили Євдокимовича на пісок. Живіт у нього розбух, як бочка з капустою. От-от лопне.
Мотузок підніс пляшку олії:
— Пийте!
— Не можу!
— Пий, бо вмреш! — наказує владно Тодос.
Євдокимович схопив пляшку і засмоктав олію, як мала дитина молоко.
— А тепер ще глечик квасного молока лигніть і все пройде, мов корова язиком злиже.
Випив, сарака, і глечик кисляку. Та й притих трохи.
— Полегшало? — питаємо.
— Умгу, — кивнув головою Євдокимович і на чотирьох чкурнув у найближчі кущі...
Невдовзі гості від’їхали. Бідний бухгалтер навіть попрощатись забув. Мабуть, не думає більше приїздити по раки. А шкода. Потішний чоловік. :))
КОЛИ ВПЕРШЕ З’ЯВИЛИСЬ ГАЧКИ?
Завдяки розкопкам людських поселень кам'яного віку знайдено примітивні гачки, якими ловили рибу наші далекі предки ще за часів палеоліту, тобто сотні тисяч років тому. Та набагато пізніше — тільки за неоліту — гачки наблизились формою до сучасних. Матеріалом для їх виготовлення були зуби тварин, кістки, осколки кременю, дерево.
