Жили ми тоді на острівці в наметі. Ми — це троє товаришів-рибалок. Працюємо разом, відпустки беремо одночасно, човна одного на всіх придбали. І смаки наші, і бажання майже завжди співпадають, відчутна різниця хіба що у вікові та комплекції. Найстарший із нас (ми його вибрали капітаном, судна) важить до шести пудів, має лисину, облямовану по боках і ззаду жовтим пушком. Одружений. Я ж і другий мій товариш — молоді, запальні хлопці. Я — русявий, він — чорнявий. Я — круглолиций, він з дещо видовженим обличчям.

Якось наловили ми риби більше, ніж могли використати для насущних потреб. Відлежувались після ситної юшки, а наш капітан ще й думав, погладжуючи «казанок». «Казанком» він величав свій вельми поважний живіт.

Думав, думав (а може, просто дрімав), потім аж засвітився внутрішнім світлом, по-змов-ницьки посміхнувся до нас, підвівся на ліктях і сказав:

— Не додумаєтесь, як бути з рибою? Я-асно... Ех ви, рибомори! Засолимо і зав’ялимо! Зрозуміло? Подарунки додому привеземо!

В успіхові цієї ідеї ми засумнівалися, оскільки ні в’ялити, ні солити рибу не вміли. Та й за капітаном таких талантів ніби не числилось. Але він скипів, скочив на ноги:

— Та звідки вам знати, що я вмію і чого не вмію? Мальки! Може, я цим займався, коли ви ще пішки під стіл ходили! Ясно? Слухайте, як це робиться, і дякуйте, бо й вам колись придасться. Набираєте відро води. Зрозуміло? Насипаєте в нього жменю солі. Ясно? Розмішуєте,, кладете в ропу рибу — і дві доби хай просолюється. Дійшло? Потім виймаєте, розвішуєте на сонці і в’ялите. От і все. Второпали? Простіше простого...

Під керівництвом капітана все це ми негайно виконали (сам він сидів на горбку і командував): поставили відро з рибою в густий кущ — від сонця, накрили травою. Залишилось чекати. І чекали, поки минуть дві доби і можна буде рибу в’ялити. В’ялити, а потім і смакувати таранею власного приготування. Ми вже й тепер розкошували нею в уяві.

Та надвечір другого дня з кущів почало пі>* дозріло попахувати. Пішов я глянути, в чому справа. Зняв із відра траву — на воді блиснув жовтий шар жиру. Помішав дрючком... З відра вдарив такий струмінь запаху, що я ледь спромігся накинути на відро траву і вилізти з кущів. Хитаючись, побрів до річки освіжитися.

Розвішувати рибу довелося капітанові самотужки. Ми з товаришем, який взагалі не ризикував наближатися до таємничих кущів, навідріз відмовились. Капітан і бурчав, і чортихався, і звинувачував нас в аристократичних замашках, і погрожував позбавити задоволення скуштувати справжньої тарані, але ніщо не діяло. Ми тільки допомогли забити кілки і віддалік спостерігали, як він нанизував рибу на шнур, намагаючись тримати облуплений ніс під вітерцем.

Два дні ми ховалися від убивчого запаху, обминаючи місце, де в’ялилася «тараня».

— Нічого дивного, — вперто намагався відстояти свою затію наш капітан.
- Знаєте, як пахне на рибзаводах? Не продихнеш!

— Та вона ніби пузатіє...

— Пузатіє? З ікрою, значить. —> Капітан обережно підійшов до риби, помацав. — Гм... Майже готова. Завтра надвечір, видно, й куштувати можна.

Вранці ми ловили на нашому улюбленому місці в затоці. Підплив до пристані річковий трамвай, висипав пасажирів і відплив. Чуємо — хтось кричить з берега. Придивились — над обривом стоїть у жовтому платті дебела дружина нашого капітана з місткою сумкою і сіткою. Зраділи ми — як-не-як із хлібом уже сутужно. Хвацько підпливли до берега, радісно привітали капітанову, посадили в човен. А вона до всіх посміхається, чорні вусики на її верхній губі приємно ворушаться, та й сам капітан сяє від найщи-ріших почуттів.

Коли повертались, він шепнув:

— Хлопці, поки ми з нею скупаємось, готуйте юшку, та таку, щоб... Зрозуміло? До жінки треба вміти підійти! Ясно? В мене спитайте, двадцять років одружений... А вам ще вчитися... Так от...

І до 'дружини:

— А ми тобі сюрприз приготували... Не надивуєшся!

Та ти в мене такий, я зна-аю...

Залишили ми супругів на пляжику острівця. розвантажили човен біля намету, протанцювали навколо сумки і сітки танець захоплених дикунів... Ми знали, що вони роздулись від багатьох смаковинок. Розклали ватру, почистили рибу. А чистити її було важче, ніж іншим разом: очі наші тільки й зупинялись на розбухлих сумці та сітці, які, здавалось, аж кряхтіли від власної ваговитості...

Та вже весело потріскує ватра, юшка от-от забулькає. Кущі привітно кивають гілками, за ними нашу 'в’ялену тараню вітрець колихає, і навіть запах від неї став терпимим.

Жваво розмовляючи, підійшли нарешті капітан з дружиною. Критично оглянувши наш табір, покрутивши носом, капітанова взялась до сумок:

— Обідати час, рибалочки!

Та ми всі по-лицарськи запротестували; покуштуйте, мовляв, нашого, рибальського, а тоді вже й домашнього можна.

Поки розстилали парус-стіл, капітан побіг по тараню. Повернувся незабаром, тримаючи руки за спиною. Тепер він ще більше сяяв, аж лисина здавалась другим сонцем, а пушок навколо неї був наче німб на голові лисого святого.

— Тек-с, товариші! Перший номер нашої програми -— тараня власного приготування! Ясно? Юшка — потім. Ось тобі, дорога, найбільша, з ікрою. Зрозуміло? Куштуй — тобі випадає зробити це першій.

Коли б ви тільки могли бачити, як поглянула капітанова на свого сяючого супруга!.. Взяла вона «тараньку» своєю пухкою ручкою, постукала нею об дрючок і відірвала їй голову. В поділ святкового плаття з товстого черева тарані посипалась «ікра» — і в’ялені, і живі опариші...

Роздивилася їх капітанова і перевела погляд на чоловіка. Ніжна усмішка сповзала з її і з його облич одночасно.

— Ах, так цією гидотою ти надумав почастувати мене? — підводячись, грізно прошепотіла. Вусики її гнівно пересмикувались. — Мене?..

Капітан теж повільно зіп’явся на ноги. І позадкував. Він, як і ми, не міг знати, чим це має скінчитися. Бо ніколи не можна було зрозуміти, жартує його дружина чи сердиться всерйоз. Як би там не було, дістати «тараНькою» по лисині довелося б (а «таранька» чимала, та й «ікри» в ній залишилося досить. Нам, капітановим товаришам по рибалці і в ялінню, теж нічого було сподіватися на приємність. В такі моменти, як ми вже знали, найрозумніше триматися від капітанової віддалік.

А вона, видно, встигла зрозуміти наміри свого супруга. Правда, на секунду запізнилася. З коротким смішком кинулась вона навперейми, щоб відрізати шлях до води. Та не встигла. Капітан зробив немислимий у мирний час пірует, брикнув ногами, і тільки булькіт підкинув послану навздогін тараню.

Ми з товаришем теж не гаяли часу. Мені досі здається, що нас перенесло до річки, не піднімаючи з землі, і так, сидьма, кинуло в човен.

Шлях нашого капітана вдалось прослідкувати по бульбашках. Він, коли пірне, хоч і з переляку, весь час потроху попускає повітря, наче хизується.

Налягли ми на весла, наздогнали капітана, втягнули в човен і відкрили екстрену нараду. На порядок денний було винесено два питаня:

1. Жартує вона чи всерйоз?
2. Як бути?

На всі наші здогадки і пропозиції капітан відповідав зітханням, хитав лисиною у вінчику прилиплого пушка і скрушно повторював:
— Двадцять років одружений, а досі не можу її зрозуміти. Ясно?

Хвилини через дві наша нарада обірвалася: ми проводжали поглядом табунець в’яленої «тарані», що виплив із-за миска. Попереду пливла одна, потім три майже разом, за ними всі інші. Погойдувалися на хвилях, поблискували нам на прощання... Мабуть, таки в нашому таборі буря лютувала всерйоз.

На обговорення було винесено півсоту пропозицію. Роздумуючи, капітан зачерпнув долонею води, щоб освіжити розпечену сонцем лисину, коли з берега, як грім з ясного неба, вдарив голос його дружини:

— Так от ви де!

Ми аж бризнули з човна (а жаби з латаття), ніби мальки від окуня. Втім, «бризнули» тільки двоє, капітан же вивернувся, як лящ, а в воду плюхнувся, як шестипудовий сом — хвилею трохи човна на берег не викинуло.

Я виринув відразу і очам не повірив. Капітанова дружина сміялася. Та так сміялася, що й на ногах не встояла. Впала на берег і, одною рукою впершись у пісок, а другою тримаючись за верболіз, знемагала. Я поглянув на своїх товаришів. Один — поруч, то вишкірюється, то витріщується, а то нижня щелепа йому відвисає, і тоді жалібно подзвонюють зуби. Капітан же тільки на мить показав з води лисину і знову перелякано пірнув.

Пізніше, коли я розповів їм про це, вони запевняли, що коли б я побачив тоді себе збоку, то обов’язково сам собі вліпив би по пиці...

Нарешті капітанова трохи вгамувалась і, повідомивши нас, що зроду так не сміялась, покликала до обіду — юшка, мовляв, холоне.

Табору свого ми не впізнали. Все було підметено, покривала і одежа розвішані на кущах. Та на це ми зважили між іншим. Погляди були приковані до стола-паруса. На ньому красувались редиска, зелена цибуля, свіжі огірочки, м/який хліб, сало; в центрі, ніби князь, стояв

казан з юшкою, а біля нього прилаштувалась плящина з горілкою. Ми троє,, як за командою, розсілися навколо. Капітанова відійшла до куща, дістала з-під нього пакет і кинула на парус. В ньому виявилось з десять наших в’ялених «тараньок». Нас нідкинуло на метр до сонця і на два до річки. Потім кожен, щоправда, доводив, ніби то навмисне.

А коли вдосталь насміялись... Після чарки та «тараньки» власного приготування знаєте, який апетит з’являється? Якимось чудом серед зіпсованої виявилась і придатна для їжі тараня, хоча і з незалежних від нас причин.

По-справжньому в’ялити тараню ми навчилися згодом. Для цього вистачило десятихви-линної лекції з показом на практиці. Літній сусід по рибалці на наших очах розпорював плітці черевцята, тельбушив її, натирав зсередини сіллю. Більшій рибі розрізував і спинку. Потім щільно загорнув ^ рибу в клейонку і поніс у сухе місце — то була яма в піску. Яму накрив травою. Через дві доби пізно, увечері сполоснув рибу і розвісив на шпагаті: за ніч вона обсохне, а на суху не так сідають мухи. Обполіскував, щоб не було зверху на «тараньці» нальоту солі.. За три дні риба була готова. Як і казав наш капітан — простіше простого. Можна, звичайно, солити і в відрі, але солі треба Набагато більше, ніж засипали ми.

Смаки в людей різні. Одні люблять жорстку, інші м’якшу, декотрим хочеться міцно соленої. Тоді вже слід просолювати сильніше чи легше, на сонці тримати довше чи менше. Але дійти цих тонкощів можна лише практикою.

Так що тепер ми вміємо солити і в’ялити рибу. Та ще коли не полінуємось і перед засол-кою зчистимо з неї луску, а після засолки акуратно сполоснемо навіть вигляд у нашої «тараньки» тоді смачний. Чистенька, жовтувата, майже зовсім прозора.

Якщо не вірите — приїдьте. І почастуємо, і покажемо, як вона робиться.