Вранішнє сонце лиш виткнулося з-за щетинистого гребеня лісу над Латорицею і зразу ж пірнуло в пелену густих хмар, що повільно насували з-за гір. Тихо-тихо, навіть не озвались на привітання сонця птахи. Лиііі зрідка погуркувало за горами.

Я методично і безнадійно хльостав вудочкою по воді. Яка риба клюватиме в таку погоду?

Ліворуч від мене тихо чортихався Вася, з тривогою поглядаючи на небо.
— Пришпарить, то нас звідси хіба волами витягнуть. Скоріше до дороги треба. У мене ще. й шини лисі...
— Підштовхнемо, Васю, — заспокоюю хлопця, хоч і сам знаю, яке то глиниськочна берегах понизової Латориці — гірше від смоли. Раптом чую: бульк, бульк, бульк.
— Промисловик не втрачає надії, — спльовує Вася. — Бачите — бомбардування розпочав!

Чолов’яга, що розклався з усім своїм риболовецьким причандаллям на протилежному березі ріки, у вигині невеличкої затоки, виймав з мішка кульки мамалиги, змішаної з кашею, хлібом, картоплею і, примруживши ліве око, поціляв ними В поплавці своїх вудочок. А їх з десяток щитинилося над берегом — довжелезні й короткі, товсті й тонкі. На воді плавали якісь білі кружальця, з берега від кілків та рогульок тяглися у воду зеленкуваті шнури.

Бульк, бульк, бульк.
— Приманюй, приманюй! — все ще буркотів Вася, зі злістю кидаючи назад у річку маленького окунька. — Рости, дурню!

 Я вже й не закидав своєї вудочки, кинув її в суху траву, мовчки спостерігав за «промисловиком». Той весь час метушився, бігав від однієї вудочки до другої, смикав за шнурки, сипав у воду то жменю вареного гороху, то пшениці, кректав і буркотів щось під ніс. Мені здавалося, що то він молить бога, аби послав йому чим більше і чим більшої рибки. І справді, одна з вудиць смикнулась, задзвеніла жилка, а кінчик вудлища зігнувся в дугу. За якусь мить на піщаній мілині забився чималий коропець. «Промисловик» розчепірився над ним, ошкірив зуби— тихесенько похихикував від задоволення. Яким було моє здивування, коли я побачив, як він почав тягти з води сітку зі спійманою рибою. А риба тріпотіла, билася — срібна, золотиста, маленька й велика.

 Увагу мою привернули дві жінки, що повільно підійшли до риболова. Про що вони говорили— я не чув. Тільки бачив, як вони схилились до сітки, виклали на траву по кілька рибин. «Промисловик» вийняв з кишені маленького без-менка, повільно, обережно зважив кожну рибину. Потім щось рахував на пальцях, приплющивши очі. Губи його ворушились самовдоволено й хижо. Нарешті розплющилися очі, розплився в усмішці рот. Жіночки переглянулися, про ЩОСЬ поговорили, ще раз підкинули в руках рибини, полізли до гаманців. Біля ватри, що курилась за рікою під самим лісом, до них вже махали картузами, капелюхами чоловіки. їхні вудочки стояли під грабом, де біліло шатро. Мабуть, і їм надокучило безнадійно стьобати по воді.

«Промисловик» же задоволено потирав руки. Нарешті присів, поклав на коліна торбину. За хвилину смачно вминав окраєць хліба з огірком, вмочаючи його в ганчірку з сіллю. А потім став рачки, нахлебтався з річки жовтуватої води. Мене аж занудило. Я поспіхом потягся до термоса з кавою...

Підійшов автоінспектор Блицай.
— Кінчай, хлопці! Картопля спеклася, сала насмажив.
— Поснідаємо і — гайда! — озвався Вася, змотуючи свою вудочку. — Дощ буде ось-ось.

Повільно почав збиратися й «промисловик»: витягав з води кружальця, змотував рогульки, носив все це до зеленої інвалідської коляски.
— Інтересно, — дав собі щигля по лобі Вася. — Ноги цілі має, а на колясці їздить.
— То не його. В сусіда-інваліда позичає. По номеру бачу. — сказав Блицай. — Тепер і цього субчика знаю. Геннадій Тотеря. На хлібоком-бінаті майстром працює...

За кількома протяжними залпами грому вперіщила злива. Наш старенький «газик» встиг вискочити на дорогу, проторохтів через дерев’яний міст, добрався до гравію.
— Тепер і чорт лисий не страшний! — весело горланив Вася, блискаючи білими низками зубів.

Ліворуч, в залитому рідкою глиною кюветі, борсався з коляскою «промисловик». Двигуна залило, затягло болотом колеса. Мокрий до нитки, розгублений, зі скривленим від страху ротом, «промисловик» вибіг на дорогу. Замахав благально руками.

«Газик» лиш сердито чмихнув, обдав прохача бризками і помчав на Геївці. В машині на мить стало тихо. А потім хтось зітхнув:
— Так йому і треба! Був би справжнім риболовом.
— Людиною, — додав я і запалив цигарку.

Володимир Ладижець