Не знаєте, що це таке? І я не зназ. Хоч — по правді скажу — перечитав всю літературу, яка була випущена за останні десять років. Читав «Книгу о вкусной и здоровой пище», «Куховарську книжку», «Венгерская кухня», товсту «Кулинарию», «Домоводство», .«Календарь для женщин», уважно переглядав кожен номер журналів «Работница», «Крестьянка», «Радянська жінка» і т. д., і т. п., а такого рецепту приготування риби не зустрічав. Один дідусь розповів.
Старий рибалка!
Сидимо якось на березі біля «Комариного».
Вудки мокнуть. Пече сонце. Ні вітерця, ні хмарини. Аж в рогі пересохло.
— На дощ припікає, — кажу дідусеві, — не їсти нам сьогодні карасів.
— Карасі? То пусте, — не повертаючи голови, промовляє дідусь. — От смажениця...
— А що воно таке, дідусю?
Якийсь час старий мовчить, зосереджено дивиться на поплавці, які ніби попримерзали на дзеркальній гладі води, потім дістає кисет, піпу.
Скрученими старечими пальцями набиває тютюн. Закурив...
— Батько мої розповідали, — попихуючи люлькою, починає дідусь, — а їм казали їх батько, що чули від свого діда. Давно то було... Верховод, бодай тебе щука піймала. Ич, сіпа...
Дідусь витягає вудочку, накладає свіжого черв’яка і, плюнувши на нього, знову закидає.
— Так ото, — веде далі старий, — вони були запопадливим рибалкою. Гукають хлопців. Завтра будемо смаженицю робити, кажуть.
— Знов сіпа. Сіпай, сіпай. Обгризеш та й перестанеш.
Помовчав. Пихкнув димом. Знову почав.
— Приходять дід зі своїми товаришами на озеро, сідають і, прошу, вудять. Як ото навудять, розводять багаття. І печуть. Та перчиком, перчиком... Смачно виходило.
Дідусь дзвінко сплюнув. В мене теж слина покотилась. Дванадцята година дня, а ми і макової росини в роті не мали.
— А як же готувати, дідусю? — допитуюсь.
— Е! То у великім секреті їхній дідусь тримали. Але вони відкрилися своєму синові, а їхній син, прошу, моєму батькові, своєму синові. З роду в рід. Отак і я навчився, і вас навчу. Ловите, прошу, рибу...
Довго дідусь розповідав. Верховоди пооб’їдали всі черв’яки, сонце покотилося з полудня. А я все слухав. Досвід переймав.
Для смажениці — треба свіжої риби. Обов’язково. Свіжоморожена не підходить. Ловити рибу звечора (куплена теж не годиться). А як тільки починає дніти — розводите багаття. Розвели. Дістаєте рибу. Ту, що звечора наловили. Обчищаєте луску, зсередини. Обчистили? Помийте. Вистружіть кілочок (найкраще з ліщини). Нахроміть рибу. Посоліть її на смак, поперчіть червоним дрібним перцем (теж на смак) і по чинайте смажити на повільному вогні. Дрова обов’язково щоб букові були. З дому можете захопити. Забув попередити: дрібну і середню рибу нахромлюйте навкоси, велику — крізь го-лойу і аж до хвоста. Зробіть нарізи. Щоб просоліла і проперчилась.
Смажите до того часу, доки добре не впечеться. Впеклася? Берете мотузку і підв’язуєте рибу за кілочок до гілок, щоб прохолола. Зробили?
Хай не кортить вам покуштувати. А то все пропаде.
Щоб не нудьгувати, беріть вудку і йдіть до річки. Ловіть собі, що попадеться. Сидите. Ловите. Смажениця холоне, їсти, як би вам не хотілося, нічого не їжте. А якщо дуже запече в животі — думайте про сма* женицю. Отак сидіть собі, думайте і вудіть. Боже упаси щось їсти — не той ефект. А коЛи звечоріє — знімайте смаженицю, розстелюйте газету, діставайте пляшку, хліб, сало, цибулю, котлети, консерви — все що привезли з собою. Розклали?
Швидко, швидко відкривайте скляний посуд. Наливайте. Одну, другу — і без перепочинку. За котлети приймайтесь. Смажениця ж на десерт...
Старий рибалка!
Сидимо якось на березі біля «Комариного».
Вудки мокнуть. Пече сонце. Ні вітерця, ні хмарини. Аж в рогі пересохло.
— На дощ припікає, — кажу дідусеві, — не їсти нам сьогодні карасів.
— Карасі? То пусте, — не повертаючи голови, промовляє дідусь. — От смажениця...
— А що воно таке, дідусю?
Якийсь час старий мовчить, зосереджено дивиться на поплавці, які ніби попримерзали на дзеркальній гладі води, потім дістає кисет, піпу.
Скрученими старечими пальцями набиває тютюн. Закурив...
— Батько мої розповідали, — попихуючи люлькою, починає дідусь, — а їм казали їх батько, що чули від свого діда. Давно то було... Верховод, бодай тебе щука піймала. Ич, сіпа...
Дідусь витягає вудочку, накладає свіжого черв’яка і, плюнувши на нього, знову закидає.
— Так ото, — веде далі старий, — вони були запопадливим рибалкою. Гукають хлопців. Завтра будемо смаженицю робити, кажуть.
— Знов сіпа. Сіпай, сіпай. Обгризеш та й перестанеш.
Помовчав. Пихкнув димом. Знову почав.
— Приходять дід зі своїми товаришами на озеро, сідають і, прошу, вудять. Як ото навудять, розводять багаття. І печуть. Та перчиком, перчиком... Смачно виходило.
Дідусь дзвінко сплюнув. В мене теж слина покотилась. Дванадцята година дня, а ми і макової росини в роті не мали.
— А як же готувати, дідусю? — допитуюсь.
— Е! То у великім секреті їхній дідусь тримали. Але вони відкрилися своєму синові, а їхній син, прошу, моєму батькові, своєму синові. З роду в рід. Отак і я навчився, і вас навчу. Ловите, прошу, рибу...
Довго дідусь розповідав. Верховоди пооб’їдали всі черв’яки, сонце покотилося з полудня. А я все слухав. Досвід переймав.
Для смажениці — треба свіжої риби. Обов’язково. Свіжоморожена не підходить. Ловити рибу звечора (куплена теж не годиться). А як тільки починає дніти — розводите багаття. Розвели. Дістаєте рибу. Ту, що звечора наловили. Обчищаєте луску, зсередини. Обчистили? Помийте. Вистружіть кілочок (найкраще з ліщини). Нахроміть рибу. Посоліть її на смак, поперчіть червоним дрібним перцем (теж на смак) і по чинайте смажити на повільному вогні. Дрова обов’язково щоб букові були. З дому можете захопити. Забув попередити: дрібну і середню рибу нахромлюйте навкоси, велику — крізь го-лойу і аж до хвоста. Зробіть нарізи. Щоб просоліла і проперчилась.
Смажите до того часу, доки добре не впечеться. Впеклася? Берете мотузку і підв’язуєте рибу за кілочок до гілок, щоб прохолола. Зробили?
Хай не кортить вам покуштувати. А то все пропаде.
Щоб не нудьгувати, беріть вудку і йдіть до річки. Ловіть собі, що попадеться. Сидите. Ловите. Смажениця холоне, їсти, як би вам не хотілося, нічого не їжте. А якщо дуже запече в животі — думайте про сма* женицю. Отак сидіть собі, думайте і вудіть. Боже упаси щось їсти — не той ефект. А коЛи звечоріє — знімайте смаженицю, розстелюйте газету, діставайте пляшку, хліб, сало, цибулю, котлети, консерви — все що привезли з собою. Розклали?
Швидко, швидко відкривайте скляний посуд. Наливайте. Одну, другу — і без перепочинку. За котлети приймайтесь. Смажениця ж на десерт...
«ЛІТАЮЧА ЩУКА»
Тож повечерявши ковбасою, лягли спати тут же, на березі озера. Під копицею запашного сіна. Звичайно, снасті лишили в озері, добре припнувши їх. Ніч пролетіла швидко. І тільки почало благословлятися на ранок, як ми вже були біля закидачок.
Перевірив одну — нічого. На другій сиділа невеличка щука. А от третя... Ого! Щось сильно рвонуло і потягло волосінь в очерет. Почалась боротьба. І раптом я відчув, як волосінь почала підніматися в небо. Що воно таке — із-за кущів верболозу я не бачив.
— Та у тебе не щука, — гукнув товариш, — а крижень на гачок попався. Обережно, щоб не поранив птицю.
Витягли, а потім довго ще морочилися, доки виймали гачок з дзьоба. Полетіла наша «щука», а ми сиділи на березі і гадали: як воно могло так статися? Мабуть, живець, насаджений на гачок, виплив на поверхню озера. А тут його помітив крижень. І схопив поживу, не підозрюючи про небезпеку.
Отак ловець і попався.
М. Мельник